З давніх давен людство зустрічалося з різними інфекційними захворюваннями, що супроводжувалися високою смертністю не дивлячись на всі зусилля лікарів.
До них відносяться натуральна віспа, холера, черевний тиф, чума і ін. Періодично виникаючі епідемії відносила до половини жителів міст.
Ще в середні століття лікарі стали замислюватися про те, як запобігти подібним епідеміям. Вже в XII для попередження віспи в Китаї використовували ранове, відокремлюване від корів, що хворіли на віспу (коров’яча віспа незаразлива для людини). У 1796 р. Едвард Дженнер прищепив людині коров’ячу віспу і ввів термін «вакцинація» (від лати, «уасса» – корова), а з 1798 р. в Європі починається масова вакцинація проти віспи. Проте наукові основи імунізації розвиваються лише через 100 років завдяки працям Луї Пастера.
Так що ж таке вакцинація? Для відповіді на це питання слід стисло описати особливості функціонування імунної системи людини.
Імунна система – сторож нашого організму, що захищає його від чужорідного біологічного матеріалу. Розпізнає чужорідні речовини, вона нейтралізує їх і «запам’ятовує» свою відповідь, щоб відтворити його згодом при зіткненні з аналогічним «чужаком». Якби не було імунної системи, то всі б ми стали легкою здобиччю для бактерій, вірусів, грибків, гельмінтів. Щонайменший вітерець викликав би у нас серйозне інфекційне захворювання, що загрожує смертю. Саме так і трапляється у людей з імунодефіцитом, імунна система яких функціонує недостатньо ефективно. Неважливо, чи народилися вони з імунодефіцитом або ж придбали його (наприклад, в результаті зараження ВІЛ), – результат один і той же.
Одна з функцій імунної системи, як вже указувалося, – розпізнавання «свого» і «чужого» біологічного матеріалу. З «своїм» біологічним матеріалом імунна система знайомиться в процесі ембріонального розвитку, знання про «чужий» передаються по спадку, як і інші генетичні ознаки. В цьому випадку говорять про спадковий (природженому) імунітет. Але частіше трапляється так, що імунна система знайомиться з «чужим» біологічним матеріалом при безпосередньому контакті з ним. Тоді говорять про придбаний імунітет, він по спадку не передається і менш стійкий, чим природжений.
Придбаний імунітет може бути активним і пасивним. У першому випадку людині необхідно самому перехворіти тим або іншим захворюванням або вакцинуватися (зробити щеплення). Дія вакцин ґрунтується на введенні в організм як окремих частин збудників інфекційних захворювань (білки, полісахариди), так і цілих вбитих або ослаблених живих хвороботворних агентів, або вакцин, отриманих методом генної інженерії. При цьому організм сам виробляє відповідні антитіла, які дозволяють йому швидко справитися з інфекцією. Активний імунітет зберігається роками (проти грипу: 1-2 року), десятиліттями (кір), а іноді і протягом всього життя (вітряна віспа).
Пасивний імунітет виникає в результаті введення в організм вже готових антитіл іншої людини або тварини. Він може бути придбаний або природним чином, як у плоду, одержуючого через плаценту материнські антитіла, або штучно, шляхом ін’єкції імуноглобулінів, отриманих з сироватки крові людини, що перехворіла, або створених методом генної інженерії. Вакцинація може супроводжуватися побічними реакціями, серед них найчастішими є алергічні: від незначних місцевих (почервоніння в місці ін’єкції, свербіння, лущення шкіри) до виражених системних (підвищення температури тіла, тремтіння, різке зниження артеріального тиску). З можливістю розвитку побічних реакцій зазвичай пов’язана відмова від проведення щеплень.
В даний час все частіше замість вакцин, до складу яких входять самі мікроорганізми, використовують препарати, що містять компоненти мікроорганізмів. Вони набагато рідше викликають розвиток побічних ефектів і, крім того, не приводять до розвитку захворювання у ослаблених людей. Створення подібних вакцин з’явилося новим етапом розвитку вакцинації. Проте не дивлячись на постійне вдосконалення методів вакцинації, деякі люди відмовляються від щеплень. Комусь вони протипоказані, хтось думає, що вони йому протипоказані, хтось відмовляється по принципових міркуваннях, а хтось вважає, що щеплення – це набагато більше зло, чим захворювання, або що він сам ніколи не захворіє тим або іншим захворюванням.
Якщо йдеться про щеплення проти грипу, то тут особиста справа кожного вибирати, хворіти або не хворіти, щепитися чи ні. При цьому слід пам’ятати про часто важкий перебіг грипу і його ускладнення у дітей і людей літнього віку. Проте абсолютно інша ситуація складається, коли йдеться про щеплення проти поліомієліту, дифтерії, туберкульозу і інших небезпечних захворювань, зараження якими практично з 100% вірогідністю веде до інвалідизації або навіть смерті. Враховуючи, що частіше і важче на подібні інфекції хворіють діти, ми не в праві ризикувати їх здоров’ям. При вакцинації проти цих захворювань вірогідність захворіти ними, навіть при контакті з джерелом інфекції, знижується практично до нуля. Враховуючи, що лікування подібних захворювань дороге, тривало, а у ряді випадків неефективно, щеплення переважно подальшої терапії. За даними зарубіжних досліджень, тільки прямі витрати на профілактичні заходи у вигляді щеплень в десятки разів менше, ніж на подальше лікувангія.
Чи мають рацію ті, хто відмовляється від вакцинації? Відповідь на це питання повинна вирішуватися індивідуально з урахуванням співвідношення ризик/користь.
Ризик, пов’язаний з проведенням вакцинації, зростає в наступних ситуаціях:
- неправильно підібрана доза вакцини;
- неправильний вибір техніки імунізації;
- порушення техніки стерилізації приладів;
- неправильне зберігання і транспортування вакцини;
- забруднення вакцини;
- ігнорування протипоказань.
Ризик розвитку побічних реакцій може бути понижений попереднім прийомом
антигістамінних препаратів (за умови консультації з лікарем).
Вакцинація протипоказана в наступних випадках:
- вагітність;
- іммунодефіцитниє стани;
- сильна реакція на попереднє введення аналогічної вакцини (температура тіла вище 40°С);
- наявність новоутворень;
- захворювання в гострій формі або загострення хронічної хвороби;
- проведення іммуносупрессивной терапії.
У решті всіх випадків вакцинація не може завдати шкоди.
Проба Манту (проба Пірке, туберкуліновая проба, туберкулінодіагностіка,) – метод дослідження напруженості імунітету до збудника туберкульозу за допомогою оцінки реакції на спеціальний препарат мікобактерій, туберкулін.
ІСТОРІЯ ТУБЕРКУЛІНОДІАГНОСТІКИ
Туберкулін в його класичному вигляді був винайдений в 1890 відомим
німецьким лікарем Робертом Кохом, ім’ям якого названий і збудник
туберкульозу – паличка Коха.
Авторство методу туберкулінодіагностіки, тобто застосування туберкуліну
Коха з метою діагностики, належить Бенкеті, який в 1907 році вперше
запропонував застосовувати туберкулін для діагностики туберкульозу. На
пошкоджену спеціальним боріком шкіру наносився туберкулін. Пізніше цей
метод був модифікований і пошкодження шкіри (скарифікацію) стали
проводити спеціальним ланцетом. Приблизно у такому вигляді проба Пірке
дійшла і до нинішніх днів.
Декілька пізніше французький лікар Манту (Мапюих) запропонував іншу
модифікацію проби – внутрішньошкірне введення туберкуліну. Проба в
модифікації Манту застосовується в Росії з 1965 року.
ЩО ТАКЕ ТУБЕРКУЛІН?
Сенс туберкуліну – «позначити» в організмі присутність туберкульозної
палички з тим, щоб можна було оцінювати реакцію організму (якісно і
кількісно) на цю «присутність». У цьому сенсі туберкулін відмінно
справляється з своїм завданням – саме з цієї причини препарат так і не був
підданий корінній переробці і ось вже більше 100 років, до справжнього дня
є одним з основних засобів діагностики туберкульозу.
І знову небагато історії. Туберкулін (точна назва «альттуберкулін», АТ)
Коха – це «витяжка», лізат з мікобактерій туберкульозу, інактивованих
нагріванням. Класичний препарат, крім самого туберкуліну, містив багато
домішок – залишки живильного середовища, на якому вирощували бактерії,
соли і інші речовини, що впливали на чистоту реакції і утрудняли оцінку
результату проб. З кінця 60-х років 20-го сторіччя були розроблені чистіші
препарати туберкуліну, так звані РРБ (Ригійесі Ргоіеіп Оегіуаіе – очищений
дериват білка), які застосовуються і до цього дня. У Росії застосовується
препарат ППД-л, тобто очищений туберкулін, отриманий російським ученим
Лінникової в 1965 році. Сучасний препарат туберкуліну, крім самого
туберкуліну, містить солі фосфатного буферного розчину, натрію хлорид,
стабілізатор Твін-80, і фенол як консервант. В основному препарат
позбавлений від баластних домішок, проте він може містити їх в кількостях
слідів, що може впливати на результат реакції.
Проте до кінця до цих пір невідомий в точності механізм взаємодії
туберкуліну з імунною системою. З одного боку, лізат білків (пептиди,
амінокислоти) не може бути повноцінним антигеном. І дійсно, туберкулін не
викликає утворення імунітету. Але ця точка зору не пояснює посилення, як
при вакцинації, реакції при частої постановки проби – т.з. «бустерний ефект»
проби Манту. Так що ж таке туберкулін? Швидше за все, туберкулін можна
охарактеризувати як різнорідну суміш з органічних речовин різного ступеня
складності, отриманих з мікобактерій.